Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/159

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

враз підняти свою наречену з непевного становища, взяв її по друзяцькому за руку і почав говорити навпрямки:

— Тепер, Мариночко, коли Україна вільна від ворогів, здається, ми маємо право подбати про свою власну долю. Ми так довго сподівалися її, що тепер маємо право й не відкладати надалі свого щастя. Чи не пішли б ми завтра ж до церкви шлюб узяти, як що тільки ти не важиш мене за дуже старого для себе. Що ти мені на це скажеш?

Марина зоблідла на виду. Ій доводилося говорити не те, чого бажало її серце й до чого линули думки, і вона не мала сили дивитися в очі тому, кого кохала, бо знала, що тоді вона не буде владна над собою.

— Ні, Іване, — журливо одповіла Марина, — спасибі тобі за твоє щире серце, але те, що ти був колись моїм нареченим, не накладає на тебе обов'язку брати зо мною шлюб після всього того, що було.

— Що ти говориш, Марино? — пригніченим голосом спитав Богун. — Який тут обов'язок? Неначе ти не знаєш, що я кохав тебе ввесь час, що я нудився без тебе і тільки у бойовщах знаходив собі розвагу? Як сонечка ясного, сподівався я цього бажаного часу, коли ми з тобою поєднаємося, щоб більше не розлучатися до віку!

— Ти не будеш зо мною, Іване, щасливий, бо я не можу дати тобі тієї чистоти першого кохання й дівоцтва, що їх повинна принести своєму молодому всяка дівчина. Я вдова бусурмана.