— Не згадуй, Мариночко, того, що було. Воно минулося й не вернеться. Все, що ти робила, було з моєї згоди і за ради щастя України. Душа ж твоя лишилася чистішою за сльозину. Вона, твоя душа, мені потрібна, щоб з'єднати її з моєю.
— Душа, ти кажеш, чиста?… Ти ще не відаєш. Душа моя чорна, як паща пекла. Я душогубка. Я отруїла Іслама Гірея за його зраду Україні.
Марина говорила це пригнічено, жахливо, Богунові ж відразу стало чогось дуже весело.
— Невже правда, Мариночко? Ну й завзята ж ти!… Але мене цим не налякаєш.
Він обняв її за стан і, пригортаючи до себе, казав далі жартовливо:
— Я не боюся отрути, Мариночко!… Мені ти не даси її, бо ти мене кохаєш. Ну, глянь же на мене, моє сонечко… Усміхнись скоріше… Куди ховаєш од мене свої очиці ясні?…
Він горнув молоду жінку до себе й зазирав їй в очі. Тепло його тіла доходило Марині до серця й сили кидали її…
— А все таки, Іване, обміркуй — почала вона нерішуче.
— Мовчи, мовчи!… — затулив він їй рота. — Я здобув теба мечем у бойовищі з Хамамбетом мурзою. Ти моя бранка і повинна коритися моїй волі. А воля моя у тому, щоб ти була моєю дружиною.
Сили більше не було… Марина схилилась на могучі груди свого милого.
— Скоряюся, мій любий!… мій бажаний!…
