до гарему і там, стомлений турботами довгого дня, віддався спокійному сну в покоях одної в жінок. Поснули й усі нещасні красуні невольниці, визбірані за для ханської втіхи з усієї землі… Не спала ще тільки одна невольниця… Не спала дівчина Марина, квітка української землі.
Марина знала, що після її розмови з ханом, він згодився на спілку з козаками, і сердце її, налите радісною надією на визволення з неволі рідної країни, напружено тремтіло й не скорялося владі ночі.
Несподівано тишу її покою порушила Астара, піднявши на дверях килим.
— Одягайся, Газізю! — сказала вона пошепки. — Ми мусимо йти зараз до узгірря на край міста.
На здивовані розпитування Марини про те, нащо туди йти, Астара одмовлялася несвідомістю й тільки просила дівчину одягатися якнайскоріше і йти якнайтихіше.
— Може мені там щось лихе заподіють? — злякано питала Марина.
— Ні, після останньої твоєї розмови з ханом тобі нема чого сподіватися якогось лиха.
Марина вся тремтіла з хвилювання, але якесь невідоме почуття манило її туди, у темряву ночі, на вільне, вохке повітря, під срібний промінь блискучих зірок. Вона хутко вбралася, й циганка повела її за руку з покою у сіни, а з сіней до двору.
На дверях стояв старший євнух і подав вартовому гасло, щоб випустити жінок.
Марина вийшла з Астарою у двір. Пахощі квіток
