Сторінка:Адріян Кащенко. Борці за правду. 1947.djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

і тополь солодким питвом лилися в істоту дівчини, а безліч давно забутих зірок, милуючи, лоскотало її по виду своїм срібним промінням. На дворі, під тополями, була тиша і тільки краплі води, спадаючи одна по одній з водограїв, ледвє чутним плесканням порушали ту тишу.

Біля брами, що виводила на майдан, Марина знову побачила вартового, але він по гаслові євнуха вдав з себе сплячого, і євнух сам випустив жінок за браму.

Мов легкі тіні бігли мертвими вулицями Марина й Астара, обуті у мнякі панчохи. Вони не порушали тиші, так що навіть біля їхніх ніг цвіркуни не залишали своїх пісень. Щодалі вулицею хати рідчішали, а скелі узгірря підсувалися все блище й вищали, і за невеликий час жінки були у самому узгіррі під тінню тополів та скель.

Марина чула, як стукотіло її серце, передчуваючи, що зараз повинно статись щось таємне й страшне. Аж ось якась темна постать людини виникла з поза скелі.

— Марино! Це я — твій Іван…

Марина впізнала голос свого милого і так скрикнула з несподіванки, що Астара поспішилася затулити їй рота.

— Ти? Мій милий тут, у Криму?

— Я по тебе прибув, моя голубонько! — говорив козак, беручи дівчину з рук циганки і пригортаючи її до себе. — Тікаймо на Вкраїну. У мене вже й коні стоять напоготові.

Пекельна мука стиснула серце молодої дівчини.