рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню, або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де що-дня після снідання у запорожців відбувався герць.
На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок.
Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.
Василів брат Гнат теж мало не що-дня гарцював за січовими окопами разом з инчими молодиками, на велику заздрість Василеві.
Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк, і скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруг шиї, держучись мов репьях за його гриву.
Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці играшки йому обридли й він скинув хлопця на землю.
Василь забився так, що де-який час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмілів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода.
Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь
