зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куріня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.
— У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків.
— Калниболоцький збірає й Лях!
— Ходімо всі. Великий Луг-батько, дасть усім пораду!
— На Дунай помандруємо!
Василь згадав усе й схопився з призьби.
— Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!
Він прожогом побіг до куріня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.
Не заставши брата Петра в куріні, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками й несподівано здибав брата Гната.
Узброєний по козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, ішов од паланки до майдану.
— Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.
— Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. Нехай,
