каже, хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!
— Куди ж тепер?
— На Дунай річку. Там буде наша Січа!
— А твій полковник хіба не піде на Дунай?
— Ні! Плаче, а не йде. Старий, каже, я… Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!
— А я, Гнате, піду з тобою! — зпогорда сказав хлопець. Я хочу козакувати!
Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.
— Я не піду на Дунай! — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!
— Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!
— Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко.
— Будеш шкодіти — одповідав Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем!
Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові:
— Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.
Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.
— Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.
