Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.
— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета. Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти.
Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.
— Кого ж, панове товариство, славне військо запорожське, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.
— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.
— Калниболоцького волимо! — почали гукати инші козаки. — Калниболоцького!
— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!
— К бісам Бахмета! Старий та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він учений! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!
— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.
Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.
Не гаючись, запорожці почали оббірати иншу старшину, себ то: військового писаря, суддю, скарбника й осавула.
Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки
