скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.
Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. У далечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися, й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.
— Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. Час уже й снідати.
— Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.
— Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.
— Коли ж попливемо?
— Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть так, що аж уночі.
Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.
Вони пішли протолоченою за сю ніч, між лозою и очеретами, стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом по-над річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Де-хто з них рубав дерева, инші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні,
