Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кілька сот весел. Запінилася річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий, бусурманський край.
Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки Січі, блакитне небо, на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводної річки Сисиної, оточена зеленою пущою плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади.
Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте запорожці не любували на красу й величність Божого світу — всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда… і от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни повернули за ріг Сисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання.
По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у иншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього життя.
У Василя теж не дуже боліло серце за Січ'ю, бо з нею були сполучені згадки про обридну працю
