ночні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його.
Кораблі були такі високі, що колиб троє козаків поставали один одному на плечі то й тоді б не достали до чердаку. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли ріжноколірові киндяки та прапори. З кораблів, по довгих сходнях, козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися невідомі Василеві смугляві та носаті люди.
Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше з хистких, мотузяних драбин.
— Невже по них лазять?— спитав він Очерета.
— А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збірати.
— А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні?
— Це турки.
— Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забірали наших батьків у неволю та по галерах мордували?
— Сами вони й єсть.
— І не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?
— Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.
— А що ж вони сюди привозять?
— Багато де-чого: тютюн, инжир, изюм, кишмиш,
