Сторінка:Адріян Кащенко. З Дніпра на Дунай (1919).djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ночні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його.

Кораблі були такі високі, що колиб троє козаків поставали один одному на плечі то й тоді б не достали до чердаку. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли ріжноколірові киндяки та прапори. З кораблів, по довгих сходнях, козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися невідомі Василеві смугляві та носаті люди.

Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше з хистких, мотузяних драбин.

— Невже по них лазять?— спитав він Очерета.

— А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збірати.

— А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні?

— Це турки.

— Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забірали наших батьків у неволю та по галерах мордували?

— Сами вони й єсть.

— І не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?

— Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.

— А що ж вони сюди привозять?

— Багато де-чого: тютюн, инжир, изюм, кишмиш,