кошовий і наказав привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берегу, під вартою двох козаків, наближався старий запорожець. Він був дуже гладкий та череватий, але невважаючи на те, пишні сиві вуса, замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його постаті поважний вигляд.
— Глянь на Дніпро, неймовірний! — сказав Лях засмученому полковникові.
— Чи ти бачив коли, щоб військо запорожське ходило в походи плотами?
Полковник зблід на виду й скрикнув з роспукою:
— Ой, Боже наш… Боже Милосердний! Краще було б тобі, отамане, вкинути мене вчора в Дніпро, а ніж дати дожити до цієї нещасливої години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив та візьми й мене з собою на Дунай — вірним побратимом тобі буду!
Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за скупого дуку, почали глузувати:
— А млини ж свої кому подаруєш? А зімовники? А коні та вівці, що придбав?
— Не треба мені ні млинів, ні зімовників, а ні худоби! — одповідав старий. — Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зімовник буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв його, а козаки закидали шапками.
Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став тепер йому щирим порадником, умовив власника одного з кораблів, свого знайомого
