вому боці наша земля, на лівому бусурменська, а острів ніхто не поділяв…
— Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від кого про це не чув.
— Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер пригадає… Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював, аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої башти ребром за залізний гак почепили…
— Так він і загинув?
— Загинув, та тільки як загинув?… Углядів він, що султан турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди, коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб дали йому лука та стрілу… Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме межи-очі стрілою й улучив… Так тоді вже Байду бусурмени добили…
— А з муки так і не кричав?
— Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч стогнати… Зціпить, було, зуби та так і вмре.
Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів далі:
— А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем турецькі городи: Сіноп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери й він аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки
