таки зратувався й ще на Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був. Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що Азов турецький біля Дону зруйнував… так того ляхи зрадою взяли та у Варшаві й замордували…
Любо Василеві слухати оповідання старого січовика… аж серце його мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з ляхами за Сулиму…
На Дніпрі тихо-тихо… навіть дрібної хвилі вітерець не наганяє… Ніщо не перешкожає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох боків до рідної річки й уперше туга взяла його за серце, що доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця вперше встало питання, через що ж воно так?… і чи поправді ж воно сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію, землі?
Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі та далі від рідного краю.
Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.
— Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це Тягинка! Тут зараз — он бачиш? — Дніпро пішов надвоє? Цей великий острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись
