давно була міцна турецька Фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають, що тут бусурмани протягали в поперек Дніпра залізні ланцюги, щоб перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було, понарубують верб, з'яжуть товстий торок[1] тай пустять серед ночі на ланцюги. Ланцюги увірвуться, забрязчать… От турки й думають, що то пливуть запорожські байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й садять у той торок бомбами!… а козаки собі посміхаються та, пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають собі повз Аслан-Город у лиман.
Над-вечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Ингулець. Тут була запорожська варта „бекет“, бо це вже був край запорожських степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.
На високому березі Ингульця стояла башта й де-кільки зімовників. Звалося це запорожське місто Перевізкою.
— Нащо та башта? — спитав Василь Очерета.
— То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й колиб наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а поночі вогонь — ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по инших бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до самої Січі, знають, що йде татарва.
— Ну й що ж тоді?
- ↑ Невеликий пліт.
