— А тоді люде, що живуть по зімовниках, тікають з хат і ховаються по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам чосу, що вони часом і додому не потраплять.
Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до хвигури. Та хвигура складалася з чотирьох високих, дубових стовпів з помостом на версі. Здолу до того помосту було приставлено драбину, й Василь миттю видрався тією драбиною наверх.
З вершку хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий — безкраї степи. За плавняхми ж, па сході сонця, жовтіли великі піски й біліло де-кілька хат.
Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що чатував на хвигурі.
— То Алешки, одповів вартовий. — Ті самі, що біля них військо запорожське 25 років сиділо кошем. — А навкруги — піскуваті кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству в знаки!
Василь росказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не зліз з хвигури, колиб Очерет не покликав його вечеряти.
У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний вітер, і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.
З ранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час, коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того знаряддя.
