Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало — він коливався повагом.
Василеві здавалося, що він гойдався на гойдальці, але те гойдання було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і, заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною, лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно й він зблід навиду.
Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з Василем:
— Чи не злякався вже, молодий козаче?
— Почекай… от море навчить тебе, як Богу молитись.
Хлопець образився й переміг себе.
— Не діжде ніхто, щоб я злякавзя!
Василь схопив черпак і чим дуж почав вичерпувати ним з байдака воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.
Тільки над вечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже щоглів. Хвилі скоро наче послабли — не роскидали вже сивої піни й не заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову блакітно зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли з води дві муровані фортеці з баштами й Очерет звернув на них увагу хлопця.
— От придивляйся тепер, сину, — сказав він — бо може вдруге й не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один раз ми його башти штурму-
