Сторінка:Адріян Кащенко. З Дніпра на Дунай (1919).djvu/45

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

на байдаки та сюди… Всі татарські улуси, було, палють та своїх визволяють. З того найбільше й починалася війна.

Скоро байдаки прибули до Прогноїв, і, заїхавши в тиху затоку, пристали до берегу. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того озерця воду, а на дні лишиться цілий шар соли, тоді ту сіль беруть лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих волів та цілими валками й ішли степами хто на правобережну Україну, хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто то й ще далі: аж у московські землі.

В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він — роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить на воді, мов колода, через те, що вода дуже сита від соли.

Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й треба було поспішатися до коша.

Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до Чорного моря.

Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Що далі вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки.