суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як от тютюн, порох та кулі то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не роскладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у поход.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепрі, сугаки[1], лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніщі озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб[2] та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За ґерґотанням озерної птичини неможна було
