розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало… Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки… І все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли по-над деревами шуміли крила шуліки, або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
— Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дітячі літа й звернувся до зозулі:
— Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни: неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям запорожцям; що повибивають вони птахів та звіря, покалічуть залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочуть гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски… Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукати собі десь любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою.
