на коні, а він мусить біля кабиць — терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.
— Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече: ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, по чому ківш лиха!
Січ запорожська швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все инше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.
Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля курінів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися по-над Підпільною… Січ немов заснула, або вимерла й поміж курінями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.
Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах… Бо тож навкруг Січі були глибокі рівчаки, а по-над рівчаками високі, земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно, на заході й на півдні, безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками: Скарбною,
