навіки? Прости нас, батьку, й благослови в далеку дорогу!
Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний лицарь з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.
— А колись буде треба запорожців! — важко зітхнувши, промовив Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. — Не сумуйте, діти, — ще вас покличуть!
Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків но степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину, на ледве помітному сяйві обрію неба, побачив вершки наметів Текелієвого стану.
Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п'ять день до того, запорожці, по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і, через годину, заступили обидва шляхи Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки, одна по одній, виходили за старі, січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берегу річки.
