з повітря тупотіння коней, Гнат похапцем зав'язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.
Хоч ніч і була темна, проте обрій неба всеж таки був світліший за землю й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія й доля всіх запорожців булаб дуже сумна.
Гнат раптом скочив на коня, вихорем побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.
— Назад! — гукнув він. Ховайтесь мерщій у лощину!
Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.
Тупотіння коней наближалося й скоро за сто кроків можна було роспізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.
Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували степом до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зімовниками й мали чималі косяки коней.
Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
Перед світом до табору зійшлися вже всі запорожські ватаги й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
