Обдивившись на варту, Петро пішов по зімовниках просити, щоб господарі продали коней.
Власник найближчого зімовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
— Гай, гай!… Щоб ото я взяв з товариства гроші та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорожському б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі… вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
— Та ви не турбуйтеся, дядьку: — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають… Беріть гроші!
— А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
Инші господарі так само зріклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захистне й безпечне, Калниболоцький лишився тут ще на одну ніч.
