Ранком другого дня полковник звелів навантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї… Вага взяла шістьдесят коней, з останніх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у пів сотні коней.
Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:
— Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.
Цей подарунок дуже зворушив душу запорожського ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих, щирих запорожських товаришів, сум обгорнув йому душу.
Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
— Що то з вами тут буде, брати мої?… Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зімовниках і вдалися до нього.
— Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
— Нехай ідуть! — сказав Бадьора — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці молодикам усякої зброї й ті перевернулись у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів
