перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою, червоною стьожкою простяглися запорожці по-над Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа гарцювали вони по цих степах… Ой коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, в слід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли, разом з товариством, шукати волі та долі на чужині!…
До обіду йшли запорожці по-над Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам'янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорожських зімовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривали тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись у бік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки, поміж травою ж з зловістним сичанням плазували великі змії, виставляючи иноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, по-над тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що
