Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий, захистний кут, оточений з трьох боків височенними скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом[1], хоч і був близько од Кривого Рогу, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом і зникли під віттями дубів у темряві захистного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
— Вони забрали ввесь наш січовий косяк, 16000 коней, — міркував молодий козак — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?
Сон зовсім одлетів од його очей.
— Піти хоч подивитись, де вони пасуться…
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і счинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
— Куди це ти простягся? — почулося питання.
Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповів:
— Та щось не спиться. Піду в проходку.
- ↑ Так він зветься й до наших часів, хоч дубів у ньому вже обмаль, а частину кута одрізано залізницею, що простяглася з Кривого Рогу до П'ятихатки.
