— Молодий же ти, щоб мене дурити — проказав старший брат. — А недоуздок на що?
— Тай у тебе в руці неначе обротька, одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу.
Гнат угадав думки брата й образився.
— Ти, здається, досі маєш мене за мододика? — Забув, що я вже козак!
— Козак, то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму. Тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли по-під скелями Саксагані в бік Кривого Рогу. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали й через півгодини козаки були вже в долині, де в день паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.
За темрявою ночі нічого не було видно, й тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що сидячи колом, раз-у-раз підкидали руками в гору, неначе били щось на землі.
— Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. От я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони
