Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі:
З пащі печері вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само, як і спідниця, були закаляні в руді від фарби стін печері, гарненьке, кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
— Мара! — промайнуло в голові Гната й він навіть поточився назад.
— Козаче любий! — обізвалася дівчина. — Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати… Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий…
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара й, узявши її за руку, почав упадливо роспитувати:
— Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
— Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду[1], та нас у степу здибали татари й пов'язавши всіх гнали, було, до Криму. Біля Кривого Рогу вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.
— І ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
— Ми не самі були, відповіла дівчина з нами йшло більше півсотні козаків.
— Як?! — здивувався Гнат. — І вони далися татарам до рук?
- ↑ Запорожське місто й паланка біля річки Бугу.
