— Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!
— Та деж вони всі: і козаки й татари?
— Всі тут по печерях! Нас татари батогами загнали в печері, щоб потім, коли ви підете звідціля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печерю, де тато й мати! Я тільки сама в ночі вибігла нишком з тієї печері й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печері, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала.
— Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх — і тата й маму!
— Не плач, Катрусю! — почав заспокоювати дівчину Гнат. — Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерях, гукаючи по татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а як що вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись пороз'язували своїх бранців, і ті, славлючи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печері, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милу-
