Скоро запорожці росташувались у бальці на ніч і почали збірати паливо та варити обід, чи — краще сказати — вечерю, бо вже сідало сонце.
Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір'ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров.
Проте Катря глянула на Гната весело:
— Я сьогодня ще тебе й не бачила!
— Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?
— Та воно не дуже болить! — одповіла дівчина.
— Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз'ятрилася.
Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті й порепані у кров ноги.
Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сапьянцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчинка нівечить собі босі ноженята.
— Ой шкода ж мені тебе, Катре! От же завтра візьму я тебе на свого коня!
Катря засоромилася: — Ні за що не сяду до тебе!
— Чому не сядеш? — обізвалася мати. Дай Бог здоров'я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.
Увечері Гнат почав просити брата, щоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердився й нагримав на брата, що він вигадує такі дурниці, але коли Гнат повів його й показав ноги
