— Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? — вдався Гнат до брата.
— Не виживають вони в неволі, — відповів той.
— Тільки ти прив'яжи його, так він все поб'є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і, або одірветься, або, знесилений, упаде й не їстиме, аж поки й сконає.
Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли мняса й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали мнясо на шматки й навантажили на скількох коней.
Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки над-вечір осавул привернув до Вербової балки, де з давніх часів знав де-кілька джерел.
Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.
Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.
— Лопати сюди давайте! — гукнув він до козаків, що везли вагу. Копайте криниці!
Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на варево та напувати з них коней.
