з військом понад Бугом, аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилигул та річки Куялник та Хаджі-бей, простуючи до Дністровського лиману та городу Аккерману, біля котрого мав зійтися з головним запорожським військом, що перепливло туди морем.
Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі навіть у рідкій країні.
Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято: запорожці, що прибули туди раніше, з кошовим, на байдаках, піднявши військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша, перейшовши все Дике Поле й Буджак.
Попереду полку Калниболоцького двоє крем'язних запорожців, знявши шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а слідом за образом лава за лавою йшло запорожське військо.
Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а далі цілувалися з товаршами, вітаючи їх радісними вигуками.
— Петре, Петре! — почулося біля коня Петра й хтось потяг його за халяву чобота.
До Петра радо простягав руки малий Василь.
Козак ухопив брата за руку й той, мов кошеня, видрався до нього на коня.
— А деж Гнат? Чи живий, чи здоровий?
— Гнат позаду війска, поміж вершників… — одмовив старший брат, цілуючи малого.
Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів
