шукати Гната, а через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних мандрівників, де була Катря з своєю матір'ю й батьком.
— Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! — сміявся Гнат, показуючи Катрю.
Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд скоро потьмаривсь і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не побачили, як з її очей збігла сльозина.
— Про що ти, Катре? — упадливо спитав Гнат.
— Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися — одповіла дівчина журливо.
— Не сумуй, Катрусю. Як що й розлучимося ми, то будь певна, що зійдемося знову.
Через кілька день кошовий дістав з Стамбулу[1] звістку, що султан радо приймає запорожців, але до весни не може дати їм землі на Дунаї, а дозволяє військові вільно жити й рибальчити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України скою родину, він наділить на Буджаку доброю землею під оселі.
Час було упорядкувати військо, й одного ранку кошовий з старшиною винесли з намету й розставили по полю тридцять вісім прапорів таких саме колірів, які були на прапорах запорожських курінів у Січі на Дніпрі.
Викликали на поле всіх запорожців.
— Ставайте, панове товариство, — гукнув кошовий, — всякий до свого прапору! Ідіть усі в ті куріні, по яких були на Січі!
- ↑ Столиця Туреччини.
