— Щось, козаче — сказав він — мені твої очі дуже по знаку. Чи не бачив я тебе коли?
Галаган зразу пригадав, де бачив Цимбалюка, й почував себе дуже ніяково. У нього навіть промайнула в голові думка, чи варто й починати про Прісю розмову, бо він боявся, що як тільки її батьки довідаються, хто він, то певно піднесуть йому гарбуза. Проте молодий козак не хотів ховатися.
— Не гнівайтеся на мене, дядьку, за те, що давно минулося… Ви памятаете, як під Голтвою Потоцький з польським військом насідав на Остряницю з запорожцями?
Цимбалюк здивовано підняв свої рясні сиві брова.
— Так оце ти, — сказав він напівсуворо, напів жартливо, — ти той самий, що влучив мені шаблею по плечах? Та ще тепер, вражий сину, й до хати моєї прийшов?
— А що ж я мав чинити, коли ви билися поруч з ляхами, ворогами нашими? — сміливо дивлячись старому в очі, одповів Галаган. — Пробачте, дядьку… бо коли б воно й зараз так трапилося…
— То що б було? Доказуй!…
— То й тепер було б вам од мене те саме, що й ляхам!
— Ах ти ж ланець! — вже зовсім жартовливо говорив старий козак, і вся його висока, могутня постать затрусилась од сміху.
— До моєї хати прийшов та ще на мене й нахваляється! — Ні, козаче, — додав він далі вже без сміху — тепер того вже не може бути… Тепер я зрозумів свій гріх, що на своїх воював… А ти, козаче, митець битись. Бачив я, як ти рубався: бодай би не куштувати — досі на негоду плечю ниє. Ну, кажи ж, хто ти сам еси?
— Та ви ж певно памятаете Петра Галагана, лейстровика?
— Ну ще б пак! То ж мій приятель був… пером йому земля!
— А я його син, Микита!
