— Дивись! Та я тебе ще малим знав! Ну, давай почоломкаємся!
Козаки тричі поцілувалися.
— Де ж ти був увесь час? — роспитував далі Цимбалюк.
— У бурсі я був, у Київі, аж сім років, а тоді зразу почалися війни з ляхами…
— Ганно! гукнув Цимбалюк.
З другої світлиці вийшла літня, чепурна, худенька жінка в чорній запасці, з парчевим очіпком на голові. Жінка й Микита земно вклонилися одно одному.
— Це, Ганно, покійного кума Петра син, Микита. Поклопочися ж про що треба, щоб нам чимсь привітати гостя!
Ганна вже чула від Прісі про Микиту й з її оповідань зрозуміла, що козак дівчині до вподоби. Проте чоловікові вона не говорила про Микитине залицяння, бо боялася, щоб той не заборонив Прісі ходити до річки. Побачивши тепер Микиту в хаті, Ганна дуже зраділа, що здійснюється Прісіне бажання.
— І коли воно те сталося? — промовила Ганна, дивлячись на козака. — Чи довно ти, сину, бігав з хлопцями повз нашу хату без штанців, а тепер, дивись, який бравий став та показний.
Хитаючи головою, жінка пішла до пекарні й, зустрівшись в сінях з дочкою, наказала їй принести з льоху меду та тернівки.
Поки Ганна й Пріся клопоталися, щоб чемно привітати гостя, козаки розбалакались і оповідання Микити про його пригоди й десятирічне поневіряння без захисту та про бідування в степах, про безвіддя й безхлібя глибоко зворушили душу старого козака, бо й він у свій час чимало зазнав того лиха. На прикінці Микита росказав, як то тяжко було йому повертатися до рідного міста, не здійснивши своїх бажань — не переможцем, повернувши свої козацькі права, а поклонами, випрошуючи панської ласки.
