біля нього й присягнули заступати його, як доведеться, своїми грудьми…
— Слава Господеві! — сказав Галаган. — Може, хоч на цей раз ми побачимо рідну країну вільною і витягнемо з багна стоптану ляхами козацьку честь.
— А чи не буде воно так, — озвалася Ганна — як було за гетьманів Павлюка та Остряниці?…
— Мовчи стара! — перебив Цимбалюк. — Не годиться жінці у розмову козацьку встрявати!
Гість ухопився за слова Ганни:
— А щоб не було так, панове товариство, як сталося за Павлюка та Остряниці, так треба всім вам на поготові бути й людей до повстання підмовляти. Всі повинні узброїтись і приєднатись до Хмеля. Надходить суд Божий між нами й ляхами, і великий гріх та довічна ганьба буде не тільки тим, що лишаться на боці ворогів та проливатимуть кров братів своїх, а навіть і тим, хто сидітиме в запічку під той час, коли брати їхні життя своє за рідний край оддаватимуть! Не знатиме той спокути на цім світі, а на тім дістане собі найтяжчих пекельних мук!
Гість де-який час помовчав, а зворушені його промовою слухачі не сміли порушити тишу й сиділи мовчки всяк з своїми думками.
— Я йшов до тебе, Микито! — звернувся далі Швайка до Галагана. — Виражаючи мене на Україну з звісткою про волю, гетьман наказав зайти до тебе в Корсунь і переказати, що знає тебе за щирого сина України й сподівається, що ти допоможеш йому в його справі, як він допоміг тобі викупитись на волю.
— Спасибі гетьманові, що не забув про мене — одповів Галаган. — Як що ти, Трохиме, побачиш Хміля раніше за мене, то перекажи, щоб був певний: Галаган не пошкодує життя за волю й щастя рідної країни! —
