Підвечерявши трохи, Швайка встав з ослону й почав прощатись, кажучи, що має на думці стати до світу у Стеблеві.
Цимбалюк укинув подорожньому в торбу харчів і разом з Галаганом проводив його за воріття.
Після звісток Василевих та оповідань запорожця всі в хаті Цимбалюків стали замилені й небалакучі.
Засмучена мати послала Василеві на лаві товстий килим, поклала в голови подушку й благословила лягати спати.
Пріся й Микита, поцілувавши батька й матір у руку, пішли до своєї світлиці, й через який час усе в хаті потишилося так, що, здавалося, наче всі поснули. Проте справді ніхто не спав: Цимбалюк передбачав, що надходить рішуча хвилина, коли йому доведеться або свідомо стати зрадником рідній країні або перейти на бік повстанців і при нещасті позбутися свого грунту, майна й навіть притулку. Ганна накликала на голови бунтарів всякі нещастя за те, що через них усі не матимуть спокою, а її коханого сина чекає навіть небезпека війни; Василь обмірковував, чи не можна як-небудь ухилитись од походу, щоб не бити на своїх братів; що ж до Микити, то його обхопило давно відоме йому почуття обовязку боротися за волю рідного краю, і він мучився тепер думкою, чи чесно він вчинив, що одружився.
— Ти не підеш у військо, мій любий? — почув він серед нічної тиші таємне питання любої йому дружини. — Ти не покинеш нене?
Микита почав голубити свою молоду дружину, але вагався з одмовою.
— Кажи ж, говори, мій любий, що не покинеш ти мене… Бо як покинеш, то ніколи вже не побачиш: умру я тут з нудьги за тобою, або, гадаючи, що тебе немає вже на світі, і собі смерть заподію! —
— Слухай, любко моя! — почав Микита, міцно стискаючи свою дружину в обіймах: десять років я блукав по степах та
