байракак, десять літ ліжком моїм була сира земля та твердий камінь, десять літ, я, мов дикий звір, ночуючи по дібровах та байраках, придивлявся та прислухався, чи не йде ворог, щоб мене вбити, або взяти на катування… Коли б ти відала, як то мені любо тепер, після того життя спочивати душею й тілом біля тебе, моя ясна рибонько, цілуючи твої рожеві губоньки та твої карі оченята…
— І цілуй, і одпочивай… перебила Пріся — не треба ні про що більше й думати…
— А яка ж тоді, моя горлице, буде доля нашої неньки України, як що всі ми, козаки, будемо спочивати біля жінок? Адже вона все гіршає. Не один же я десять років муку приймав — усі стогнуть: і козаки, й міщане, й посполиті. Не можу тобі, кохана моя дружинонько, неправду говорити: як що підніме Хміль знову повстання, то не всидю я в хаті — піду у військо. —
— Оце ж ти мені ножа встромив у серце! — заплакала Пріся. — Ти ж воював уже десять років, а чого досягнув? Що здобув для України? —
— Те в руках Господніх… а як рідий край покличе, я піду… бо коли б я не пішов, то моє сумління виссало б мені серце — я зневажив би сам себе, а може б і смерть собі заподіяв! Мине, Прісю, скілька тижнів і ти сама побачиш, що все відміниться й мені неможливо буде не йти. А проте, годі тобі зарані серденько своє краяти — ще, може, ніякої війни й не буде, а ти он як себе розхвилювала: тремтиш уся… Заспокойся.
Через два тижні Василя споряжали до Черкас. Похід козаків мав одбутися човнами й через те молодий козак лишив свого коня дома; Данило ж, щоб одвезти сина, споряжав воза.
