Микита Галаган був козак, як тоді говорили „8 діда й з прадіда*, а що від часів гетьмана Сагайдачного всі козаки мали обов’язком давати своїм синам освіту, то й Микитин батько дав своєму синові освіту в бурсі Київського Брацтва. Ця освіта, що провадилася тоді під керуванням самого митрополита Петра Могили, вийшла на велике лихо самому Микиті й на велику користь та втіху Україні, бо коли року 1637 гетьман запорожеських козаків Павлюк підняв на Україні проти польського панування повстання, Микита не звернув уваги на те, що більшість реєстрових козаків, забезпечених грунтами й волею, лишалася на польському боці, а перейшов до запорожців, бо ті обстоювали за права всього українського люду, поневоленого поляками, і за православну віру, утиснуту католицтвом.
Після того, як це повстання скінчилося перемогою поляків, Микиту Галагана за участь у ньому було виписано з реєстру козаків, а разом з тим він позбувся й усіх козацьких прав: у нього було відібрано батьківщину разом з хатою й худобою, а його самого записано в підданці, себто в хлопи панів Вишневецьких.
Галаган не скорився тій карі: він покинув рідний Корсунь і втік на Запоріжжя, маючи думку повернути собі свої козацькі права збройною рукою. З тією метою через рік він разом із запорожцями та козаками „виписчикамп“ знову ходив на поляків, під приводом Остряниці та Гуні, але й ця війна скінчилася нещасливо, і Микита разом із запорожцями мусив тікати на Січ за пороги.
Та й на цьому не скорився завзятий Галаган: через два роки а запорожським ватажком Півтора - Кожухом знову ходив він на Україну піднімати повстання; коли ж і це повстання не довело пі до чого, то, не знаючи, до чого прикласти своє завзяття, Микита пристав до отамана Максима Гулака, що за гроші взявся допомагати турецькому султанові проти персів, і ходив з ним за Кубань і далі через Кавказ аж у перську землю. У тому поході Галаганові потала-
