Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/18

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

16

Незабаром на майдані зявилися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомітно з замку й сказав показати йому хату Мельнички Прісі.

Вернувшись дому після визволення з замку, Пріся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже вдовою побачила милого їй з дитячих літ Данила.

Аж ось застукотів хтось у двері. Пріся метнулася туди й радісно привітала Нечая.

Для дорогого гостя у молодиці знайшовся той добрий, давній мед, що вона так пильно переховувала від польських жовнірів — і, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати.

Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молоді літа; далі ж Пріся засмутилася й, схилившися до козака, спитала:

 — Чому не взяв мене за себе, як дівчиною була, та помандрував до Січі? Чи я ж тебе не любила? Чи може тобі не люба була?

 — Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? — одповів козак. — Чи для мене ж тепла хата та мняке ліжко? — Не такий я собі вдався: гостра шабля — то моя вірна дружина; темний байрак — то моя хата; зелена травиця — то моя постеля! Невже ліпше було-б, коли-б я з тобою одружився та й покинув тебе? — Отже й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти мені й до-вподоби,  — бо в нас тільки-що починаєтся війна з ляхами й буде та війна затяжна й завзята!…

Пріся заплакала, а козак почав її голубити та розважати… і розважав, аж поки вона знову глянула на нього весело:

 — Ну, — сказала Пріся крізь сльози, — хоч не судилося мені бути за тобою, а проте кохатиму тебе довіку.