Сторінка:Адріян Кащенко. Славні побратими (1919).djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

32

Тільки посланці вийшли, як Пріся, що ввесь час стояла біля дверей, запята чорним запиналом, впала до ніг Богунові ридаючи:

 — Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею, або звели скарати на шибениці! То-ж через мене загинув твій побратим Данило, бо загостювався в мене! не сила мені тепер жити на світі!… Лихо мені — я кохала його з малих літ!

 — Устань, удово! — спокійно сказав Богун. — Як що ти любила Данила, то Бог тобі й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачністю. Живи тут у манастирі, поки скінчиться війна, а тим часом обміркуєш, як тобі жити далі. Хоч ти й „подарована“ мені, як бранка, та звісно-ж — я вертаю тобі волю!

Мельничка вклонилася Богунові й одказала:

 — Не буду я думати довго, пане полковнику, як мені жити далі: я піду до старої Нечаїхи; біля неї я росла з дитячих лит, тепер доглядатиму її до самої смерти.

Богун на те сказав:

 — І добре ти надумала, чесна вдово! Це твоїй душі буде найліпша спокута; Нечаєву-ж матір, вже за-ради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старости. Іди з Богом!

 — Щоб віддячити Калиновському за його лукаві подарунки, Богун тієї ж ночі перейшов з трьома сотнями козаків за Буг і вскочив у табір самого Калиновського. Як Божа кара, крутився він по ворожому стану, рубаючи й з правого й з лівого плеча, та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герці. Тим часом полські вояки потроху впорядкувалися й, роздивившись, що козаків обмаль, почали оточати їх колом.

Усіявши ворожий табір трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всі повернули назад, але