— Буду.
— З діямантами?
— Так.
Королева зблідла б ще більше, коли це було можливо. Король помітив її хвилювання й тішився ним з байдужньою жорстокістю, що була одною з його рис.
— Значить, згода? — мовив король. — Оце й усе, що я мав сказати вам.
— А на який день призначено цей бенкет? — спитала королева.
Людовик XIII інстинктовно почутив, що йому не слід відповідати на це питання, поставлене майже непритомною жінкою.
— Дуже скоро, — відповів він, — але дня точно не пригадую. Я спитаю в кардинала.
— Так то кардинал призначив бенкета? — вигукнула королева.
— Так, — відказав здивований король. — Але чому ви про це питаєте?
— І це він сказав вам запросити мене туди з цими діямантами?
— Тобто…
— Це він, сір, він?
— Так що ж із того? Він чи не він, яка ріжниця? Чи не вважаєте ви ці запросини за злочин?
— Ні, сір!
— Отже, ви будете?
— Так, сір.
— Добре, — сказав король, виходячи, — гаразд; я покладаюсь на вас.
Королева зробила реверанса не стільки з етикету, скільки тому, що їй підгиналися коліна.
Король пішов у захопленні.
— Я пропала, — прошепотіла королева, — пропала, бо кардиналові все відомо. Це він підбурює короля, який нічого ще не знає, але незабаром дізнається про все.
Вона стала навколішки на подушці і, схиливши голову на тремтячі руки, почала молитися.
— Чи не можу я допомогти чимнебудь вашій величності? — спитав несподівано голос, повний лагідности та жалю.
Королева миттю обернулась, бо неможна було помилитись, почувши голос справжнього друга.
І дійсно, у дверей, що вела до кімнати королеви, з'явилась гарненька пані Бонасьє. Коли ввійшов король, вона прибирала сукні та білизну в сусідній кімнаті, і, не мавши змоги вийти, чула все.
