— А-а… — сказав Портос. — Тут, очевидно, є щось нове?
— Так, ми їдемо, — сказав Араміс.
— Куди? — спитав Портос.
— Не знаю, слово чести, — відповів Атос. — Спитай у Д'Артаньяна.
— До Лондону, панове! — сказав Д'Артаньян.
— До Лондону! — згукнув Портос. — А що ж робитимемо ми в Лондоні?
— Ось цього я вже не можу вам сказати, панове Вам доведеться звіритися на мене.
— Адже, щоб їхати до Лондону, треба грошей, а в мене їх нема.
— Ні у мене, — сказав Араміс.
— Ні у мене, — приєднався Атос.
— А в мене є, — мовив Д'Артаньян, витяг з кишені свої скарби і поклав їх на стіл. — У цій торбинці триста пістолей. Візьмімо з них кожен по сімдесят п'ять. Цього вистачить з'їздити до Лондону й назад. До того ж будьте спокійні, ми потрапимо до Лондону не всі.
— Чому так?
— Бо дехто з нас, імовірно, залишиться на дорозі.
— Так це ми виряджаємось у похід?
— І надто небезпечний, попереджаю вас.
— Адже якщо ми ризикуємо накласти головами, — сказав Портос, — бажав би я, у крайньому разі, знати, заради чого?
— Чи тобі буде легше від цього? — спитав Атос.
— А все ж, — зауважив Араміс, — я поділяю пропозицію Портоса.
— А хіба король має звичку подавати звіти про свої вчинки? Ні, він звичайно каже: панове, у Ґасконі чи у Фландрії б'ються, будь ласка, ідіть битися, — і ви йдете. Чому? Ви про це й не питаєте навіть.
— Д'Артаньян має рацію, — зауважив Атос. — Ось наші три дозволи, що їх надіслав пан Де-Тревій, а ось триста пістолей, що надіслав не знаю хто. Ходімте вмирати, куди нас посилають. Чи варто життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я ладний йти за тобою.
— І я теж, — сказав Портос.
— І я так само, — сказав Араміс. — До того ж я радий залишити Париж: мені треба розважитись.
— Розвагу матимете, панове, не турбуйтеся, — сказав Д'Артаньян.
— А коли ж ми їдемо? — спитав Атос.
— Зараз, — відповів Араміс. — Неможна гаяти жодної хвилинки.
