стуючись з того, що брук був розворочений, удавали, що лагодять його, і перекопували дорогу ще більше.
Араміс, боячись закаляти чоботи у цьому штучному болоті, здорово вилаяв їх. Атос хотів зупинити його та було запізно. Робітники почали глумитись і своїм нахабством роздратували навіть байдужого Атоса, що направив свого коня на одного з них.
Тоді всі робітники відступили до рівчака й узяли сховані там мушкети. Отже, наші семеро подорожні пройшли, мовляв, крізь вогонь. Арамісові куля пробила плече, а Мускетонові влучила трошки нижче від попереку, у м'ясисті частки.
Проте, з коня упав тільки він один, і не тому, що був тяжко поранений, а через те, що вважав свою рану за небезпечнішу, ніж вона була в дійсності, бо не міг її бачити.
— Це засідка, — сказав Д'Артаньян. — Не стріляти і вперед!
Араміс, дарма що поранений, вхопив за гриву коня і понісся слідом за іншими. Кінь Мускетона теж наздогнав їх, і сам, без їздця, скакав разом із ними.
— Це буде кінь на зміну, — сказав Атос.
— Я бажав би мати капелюха, — зауважив Д'Артаньян, — бо мого збила куля. Щастя, що лист був не в ньому.
— Та ж вони вб'ють бідолаху Портоса, коли він проїздитиме тут, — сказав Араміс.
— Якби Портос міг триматись на ногах, він напевно був би вже з нами, — відповів Атос. — Очевидно, обороняючись, піяка витверезився.
І вони скакали ще дві години. Коні так уже втомилися, що, можна було гадати, незабаром мусили стати зовсім.
Мандрівники їхали степовою дорогою, сподіваючись таким чином стрінути менше перешкод. У Кревкері Араміс довів, що не може їхати далі. І то, треба було мати багато мужности, яку він ховав під своїм гарним обличчям та шляхетними манірами, щоб доїхати й до цього місця. Кожної хвилини він бліднішав, і треба було, його підтримувати на коні. Йому допомогли злізти біля заїзду і залишили з ним Базена, що до того ж підчас бою більше заважав, ніж був корисний. А потім вирядились далі, сподіваючись уночі добутися до Ам'єна.
— Чорт побирай, — сказав Атос, коли вони поїхали далі в складі двох панів, Грімо та Плянше. — Чорт побирай, я не буду такий дурний і присягаюся, що аж до Кале не відкрию рота і не витягну шпади.
— Не присягайтесь, — сказав Д'Артаньян, — і їдьмо далі, якщо наші коні витримають.
