По цих словах вона відчинила двері в коридор і виштовхала молодого чоловіка.
Д'Артаньян скорився, як дитина, без опору, без суперечок, бо він справді був закоханий.
Д'Артаньян бігцем повернувся додому. Він знайшов надвірні двері прочинені, зійшов сходами вгору і стиха постукав в умовлений між ним і його льокаєм спосіб. Плянше, якого він одіслав з ратуші дві години назад, наказавши йому чекати вдома, відчинив двері.
— Чи не приносили до мене листа? — жваво спитав Д'Артаньян.
— Не приносив ніхто, але один лист надійшов сам собою.
— Що ти верзеш, дурний?
— Маю сказати, що, повернувшися додому, я знайшов на столі в опочивальні листа, дарма, що ключ од квартири був у мене в кешені.
— Де цей лист?
— Я залишив його, пане, там, де він лежав. Це щось незвичайне, що листи надходять самоходом. Хай би вже вікно було відчинене або напіввідчинене, — тоді б я не казав нічого. Та все ж було щільно зачинене. Дивіться, пане! Здається мені, як би не встряла тут нечиста сила.
Наш юнак кинувся до кімнати й розпечатав листа. Лист був од пані Бонасьє, такого змісту:
|
„Вам мають принести щиру подяку. Будьте сьогодні ввечорі, о десятій, у Сен-Клю, проти флігеля палацу Дез-Естре. К. Б.“ |
Це була перша записка, одержана ним, перше побачення, призначене ньому.
— Ну, як же, пане? — сказав Плянше, побачивши, як його пан то червонів, то полотнів. — Чи не правдива була моя думка, що тут щось негаразд?
— Помиляєтеся, Плянше, — відповів Д'Артаньян, — а на доказ — ось тобі екю, випий за моє здоров'я.
— Дякую вам, пане, за екю й обіцяю достеменно виконати вашу інструкцію. А втім, листи, що потрапляють до зачиненого будинку…
