— Падають з неба, мій люб'язний, падають з неба!
— Адже ви вдоволені? — спитав Плянше.
— Дорогий Плянше! Я найщасливіший з людей.
— Чи не можу я скористатися з цього щастя та піти спати?
— Іди собі.
— А все ж таки цей лист…
І Плянше подався, похитуючи головою з виразом нерозуміння, що навіть щедрість Д'Артаньянова не могла цілком стерти з його обличчя.
На самоті Д'Артаньян читав і знову перечитував листа.
О сьомій вранці він прокинувся й покликав Плянше, що тільки по другому поклику відчинив двері, все ще маючи на обличчі ознаки вчорашніх турбот.
— Плянше! — сказав йому Д'Артаньян. — Я відходжу і, може, на цілий день. Ти вільний до сьомої вечора. Але о сьомій будь напоготові з двома кіньми.
І з жестом застереження вийшов.
Того часу Бонасьє стояв коло дверей. Д'Артаньян хотів проминути його, не побалакавши з цим шановним крамарем, але той вклонився так ввічливо та так приязно, що його пожильцеві довелося не тільки повернути ньому поклона, ба навіть зайти з ним у розмову.
Звичайно, зняли річ про заарештування бідолахи Бонасьє. Не знавши, що Д'Артаньян чув його розмову з незнайомим із Менґу, Бонасьє розповів свому пожильцеві про Бастилію, про засуви, вічка, продухвини, грати й катівські знаряддя.
— Де це ви були останніми днями? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, а втім не на паризькому ж бруку, здається мені, ви набралися такого пороху, що його вчора Плянше вичищав з ваших чобіт?
— Не помиляєтеся, люб'язний пане Бонасьє! Ми з друзями відбули маненьку подорож.
— А далеко?
— О, ні! Якихнебудь сорок льє! Ми провожали пана Атоса на Форзькі води, де мої друзі залишилися.
— А ви повернулися? — вимовив Бонасьє, надавши свому обличчю лукавого виразу. — Такі красені, як ви, не здобувають од своїх коханок тривалих відпусток, і на вас, мабуть, дуже нетерпляче чекали в Парижі? Чи не так?
— Що ж, визнаю! — всміхнувшись, відповів юнак, — тим паче, люб'язний пане Бонасьє, що, як бачу, од вас нічого не сховаєш. Так, на мене чекали, і дуже нетерпляче, визнаю.
