Легка хмара промайнула по обличчі Бонасьє, але така легка, що Д'Артаньян не помітив її.
— І що ж, нашу поквапливість мають винагородити? — вів далі крамар, з ледве помітною зміною в голосі, якої Д'Артаньян також не помітив, як не помітив і тої скоротечної хмари, що хвилину тому зависла на чолі цього шановного добродія.
— Та не вдавайте з себе святоші! — засміявся Д'Артаньян.
— Ні! Я говорю тільки з одною метою, щоб знати, чи не пізно ми повернемося додому.
— А чому, пане, таке запитання? Хіба ви маєте чекати на мене?
— Ні! Аджеж по арешті та крадіжці, що у мене сталася, я полохаюся кожного разу, як відчиняються двері, а надто вночі. Тут нема нічого дивного: я ж не військовий.
— Тоді не лякайтеся, якщо я повернуся о першій, другій чи третій вночі. А якщо не повернуся, то теж не лякайтеся.
На цей раз Бонасьє так сполотнів, що Д'Артаньян не міг не помітити цього й спитав, що з ним.
— Нічого! — відповів Бонасьє, — нічого. Після моїх нещасних пригод я часто зомліваю. Ось і зараз я почутив, що мене обсипає морозом. Не зважайте на це: ваше діло дбати про те, щоб бути щасливим.
— Отже, у мене є діло, бо я дійсно щасливий.
— Поки ще ні. Заждіть! Ви сказали: сьогодні ввечорі.
— Ну, що ж! Вечір настане. А може ви чекаєте його так само нетерпляче, як і я. Чи не збирається пані Бонасьє відвідати сьогодні ввечорі подружню господу?
— Пані Бонасьє сьогодні не вільна, — серйозним тоном відповів чоловік. — Вона виконує свої службові обов'язки в Люврі.
— Тим гірше для вас, люб'язний хазяїне, тим гірше. А що я щасливий, я бажав би, щоб і всі були щасливі. Та, здається, це неможливо.
І юнак подався, сміючися з свого жарту, зрозумілого, як він гадав, тільки йому самому.
— Веселіться добре, добре веселіться! — громовим голосом гукнув Бонасьє.
Проте, Д'Артаньян був вже далеко, і не чув його, а коли б і чув, то за того настрою, що опанував його, він нічого особливого не розібрав би.
Він попрямував до будинку пана Де-Тревія. Його візита напередодні була, як зазначено, дуже коротка, і він мало чого встиг розповісти свому начальникові.
