— А я пулярду, — вкинув слово Араміс.
— І всі ви помиляєтесь, панове, — спокійно відповів Атос. — Ви їсте конятину.
— Годі вам! — згукнув Д'Артаньян.
— Конятину! — з огидою повторив Араміс.
Тільки Портос мовчав.
— Авжеж конятину. Правда ж, Портосе, ми їмо коня, та ще, мабуть, з попоною.
— Ні, панове, збрую я зберіг, — відповів Портос.
— Отже ми варті один одного, — сказав Араміс, — ніби змовилися.
— Що його поробиш? Цей кінь завдав би сорому моїм гостям, а я не хотів їх ображати.
— А ваша герцоґиня все ще на водах, правда? — спитав Д'Артаньян.
— Усе ще там. А до того — ж мій кінь так сподобався панові губернаторові одної провинції — на нього я чекав сьогодні на обід, що я подарував його йому.
— Подарував! — скрикнув Д'Артаньян.
— О, боже мій, звичайно, подарував, — відмовив Портос. Він напевно коштував сто п'ятдесят люїдорів, а той скнара давав тільки вісімдесят.
— Без сідла? — спитав Араміс.
— Так, без сідла.
— Бачите, панове, — підсумував Атос, — Портос оборудував справу краще за нас усіх.
Усі зареготали, а Портос розгубився; та йому пояснили, причину реготу, і він своїм звичаєм взяв гучну участь у спільних веселощах.
— Значить, усі ми маємо гроші, — зрезюмував Д'Артаньян.
— Підрахуємо скільки в нас усього.
— Портос?
— Тридцять екю.
— Араміс?
— Десять пістолей.
— Ви, Атосе?
— Двадцять п'ять.
— Скільки це становить? — спитав Атос.
— Чотириста сімдесят п'ять ліврів, — відповів Д'Артаньян, що рахував, як Архімед[1].
— Приїхавши до Парижу матимемо ще, принаймні, добрих чотири сотні, не рахуючи збруї, — сказав Портос.
- ↑ Архімед — славетний геометр і механік — жив у III-му сторіччі старої ери в Сіракузах (грецька колонія в Сіцілії).
