І з цими словами мушкетер, бездоганно тримаючися, з перетягненим, як звичайно, станом, твердим кроком, увійшов у кабінет. Пан Де-Тревій, схвильований до глибини душі цим доказом відваги, кинувся до нього.
— Тільки-но я говорив цим панам, — промовив він, — що заказую моїм мушкетерам важити своїм життям без потреби. Відважні люди дуже дорогі королеві, а король знає, що його мушкетери найхоробріші небої на цілому світі. Вашу руку, Атосе! — скінчив він і, схопивши його правицю, стиснув її щосили.
Двері були відчинені — таке велике вражіння, справило прибуття Атоса, про рану якого, не зважаючи на секрет, знали всі. Ухвальне гудіння покрило останні слова капітана, і дві чи три голови, захоплені ентузіязмом, показалися з-за портьєри.
Пан Де-Тревій почутив, що рука Атоса корчиться в його руці. Глянувши на нього, він побачив, що той зомліває. Тої ж хвилини мушкетер, зібравши всі сили, щоб перемогти біль, але переможений ним, як труп упав на підлогу.
— Лікаря! — скрикнув пан Де-Тревій. — Мого! Королівського! Найкращого! Лікаря, чорт побирай! Мій хоробрий Атос конає!
На крик пана Де-Тревія всі кинулися до кабінету. Викликаний лікар протиснувся крізь натовп і наблизився до Атоса, все ще непритомного. Зараз же хорого віднесли до сусідньої кімнати.
Кабінет пана Де-Тревія, місце, до якого звичайно ставилися з пошаною, являв тепер собою частину передпокою. Усі обмірковували, обговорювали, сперечалися, лаялися, кляли й посилали під усі чорти кардинала та його ґвардійців.
За хвилину Портос і Араміс вийшли. Коло пораненого залишалися лікар і пан Де-Тревій.
Потім вийшов і пан Де-Тревій. Поранений опритомнів. Лікар об'явив, що стан здоров'я мушкетера не повинен турбувати його друзів, бо його млості викликані просто втратою крови.
Проте, пан Де-Тревій не забув за Д'Артаньяна, що з упертістю ґасконця залишався на тому самому місці.
— Пробачте, люб'язний земляче! Я був невільний. Що робити! Капітан — це той же батько родини, на якого покладено ще більшу відповідальність, як на батька звичайної родини. Салдати — це ті ж діти; а дбавши про те, щоб накази короля, а надто пана кардинала, виконувалося…
Д'Артаньян не міг сховати усмішки, і з цієї усмішки пан Де-Тревій зрозумів, що має справу не з дурнем. Переходячи до справи й міняючи тему розмови, він сказав:
